Четверта й остання частина великої казки Андерсена: на спині північного оленя Герда мчить до старої лапландки й мудрої фінки, а тоді сама-самісінька йде до крижаного палацу Снігової королеви, де сидить Кай. Перекладено з данського оригіналу.
Ганс Крістіан Андерсен · 17 хв · читає Катерина
Снігова королева: усі частини
Снігова королева, частина четверта: текст казки
Ганс Крістіан Андерсен (1844). Перекладено з данського оригіналу «Sneedronningen».
Історія шоста. Лапландка і фінка.
Вони зупинилися біля маленької хатинки. Вона була така вбога! Дах спускався до самої землі, а двері були такі низенькі, що родині доводилося повзти на животі, коли треба було вийти чи ввійти. Удома не було нікого, крім старої лапландки, яка смажила рибу при світлі каганця на риб'ячому жирі. І північний олень розповів усю Гердину історію, але спершу свою, бо вважав, що вона набагато важливіша. А Герда так змерзла, що не могла й слова мовити.
«Ох ви ж бідолахи!» сказала лапландка. «Вам іще далеко бігти! Вам треба пробігти понад сто миль аж до Фінмарку, бо там Снігова королева живе у своєму заміському маєтку і кожнісінького вечора запалює блакитні вогні. Я напишу кілька слів на сушеній трісці, бо паперу в мене немає, і дам її вам для фінки, що живе там, на півночі. Вона розповість вам більше, ніж я!»
І коли Герда зігрілася, наїлася й напилася, лапландка написала кілька слів на сушеній трісці, звеліла Герді добре її берегти, знову міцно прив'язала її до оленя, і той помчав. «Пшик! Пшик!» лунало вгорі, у повітрі. Цілу ніч палало найчудовіше блакитне північне сяйво. А тоді вони прибули до Фінмарку і постукали в димар фінки, бо в неї навіть дверей не було.
Усередині було так спекотно, що сама фінка ходила майже зовсім гола. Маленька вона була й зовсім замурзана. Вона одразу розстебнула маленькій Герді одяг, зняла з неї рукавиці й чобітки, бо інакше Герді було б занадто жарко, поклала оленеві на голову шматок льоду, а тоді прочитала, що було написано на трісці. Вона прочитала це тричі і тоді вже знала напам'ять, а рибу поклала в казан варитися, бо її ж цілком можна було з'їсти, а вона ніколи нічого не марнувала.
Тепер північний олень розповів спершу свою історію, а тоді історію маленької Герди, а фінка мружила свої розумні очі, але нічого не казала.
«Ти така мудра», сказав олень. «Я знаю, ти можеш зв'язати всі вітри світу однією ниткою. Коли шкіпер розв'язує перший вузол, у нього попутний вітер, коли розв'язує другий, вітер дме дужче, а коли розв'язує третій і четвертий, здіймається така буря, що ліси валяться. Чи не даси ти маленькій дівчинці такого напою, щоб вона мала силу дванадцятьох чоловіків і перемогла Снігову королеву?»
«Силу дванадцятьох чоловіків», сказала фінка. «Еге ж, ото вже їй допоможе!» І вона підійшла до полиці, дістала велику згорнуту шкуру і розгорнула її. На ній були написані дивні літери, і фінка читала так, що піт градом котився в неї з чола.
Але північний олень знову так благав за маленьку Герду, а Герда дивилася на фінку такими благальними очима, повними сліз, що та знову замружила свої, відвела оленя в куток і зашепотіла йому, поки йому клали на голову свіжий лід:
«Маленький Кай справді в Снігової королеви, і там йому все до смаку й до душі, і він думає, що це найкраще місце на світі. Але це тому, що в серці в нього скляна скалочка, а в оці крихітна скалочка скла. Їх треба спершу витягти, інакше він ніколи не стане справжньою людиною, і Снігова королева й далі матиме над ним владу!»
«А чи не можеш ти дати маленькій Герді чогось такого, щоб вона мала силу подолати все це?»
«Я не можу дати їй більшої сили, ніж та, що в неї вже є! Хіба ти не бачиш, яка вона велика? Хіба не бачиш, як люди й тварини мусять їй служити, як вона босоніж зайшла так далеко в широкий світ? Не від нас вона має дізнатися про свою силу. Ця сила в її серці, вона в тому, що Герда мила, невинна дитина. Якщо вона сама не зможе дістатися до Снігової королеви і витягти скло з маленького Кая, то ми їй не допоможемо! За дві милі звідси починається сад Снігової королеви. Туди ти можеш віднести маленьку дівчинку. Постав її біля великого куща з червоними ягодами, що стоїть у снігу. Не розводь довгих балачок і мерщій вертайся сюди!» І фінка посадила маленьку Герду на оленя, і той помчав щодуху.
«Ой, мені ж не віддали моїх чобітків! Мені не віддали рукавиць!» вигукнула маленька Герда. Вона помітила це на пекучому морозі. Але олень не смів зупинитися, він біг, аж поки не добіг до великого куща з червоними ягодами. Там він поставив Герду на землю, поцілував її в губи, і великі блискучі сльози покотилися оленеві по щоках. А тоді він щодуху помчав назад. І ось бідолашна Герда стояла без черевиків, без рукавичок, посеред страшного, крижаного Фінмарку.
Вона побігла вперед так швидко, як тільки могла. І тоді назустріч їй рушив цілий полк сніжинок. Але вони не падали з неба, бо небо було зовсім ясне і сяяло північним сяйвом. Сніжинки бігли просто по землі, і що ближче вони підбігали, то більшими ставали. Герда добре пам'ятала, які великі й чудові вони здавалися тоді, коли вона дивилася на сніжинки крізь збільшувальне скло. Але тут вони були зовсім іншими, набагато більшими й страшнішими. Вони були живі, то була передова варта Снігової королеви. Вони мали найдивніші постаті: одні були схожі на бридких великих їжаків, інші на цілі клубки змій, що висовували голови, а ще інші на маленьких товстих ведмедиків із настовбурченою шерстю. Усі вони сяяли білістю, усі вони були живі сніжинки.
Тоді маленька Герда стала читати «Отче наш». Мороз був такий лютий, що вона бачила власний подих: він виходив у неї з рота, наче густий дим. Подих ставав дедалі густішим і перетворювався на маленьких світлих ангелів, які росли й росли, щойно торкалися землі. І всі вони мали на головах шоломи, а в руках списи й щити. Їх ставало дедалі більше, і коли Герда дочитала «Отче наш», довкола неї стояло вже ціле військо. Ангели рубали списами страшні сніжинки, і ті розліталися на сотні шматочків, а маленька Герда йшла вперед зовсім спокійно й сміливо. Ангели гладили її ноги й руки, і тоді вона менше відчувала, як холодно, і жваво пішла до палацу Снігової королеви.
А тепер подивімося спершу, як ведеться Каєві. Він, звісно, зовсім не думав про маленьку Герду, а найменше про те, що вона стоїть перед палацом.
Історія сьома. Що сталося в палаці Снігової королеви і що було потім.
Стіни палацу були з колючої хуртовини, а вікна й двері з пронизливих вітрів. Там було понад сто зал, і всі вони були такі, якими їх намела хуртовина. Найбільша простягалася на багато миль. Усі їх освітлювало яскраве північне сяйво, і вони були такі великі, такі порожні, такі крижані й такі блискучі! Ніколи не бувало тут веселощів, навіть невеличкого ведмежого балу, де буря могла б заграти, а білі ведмеді ходили б на задніх лапах і хизувалися гарними манерами. Ніколи не бувало тут гри в карти з ляпанцями по писку й по лапах, ніколи жодних кавових посиденьок білих панночок-лисичок. Порожньо, просторо й холодно було в залах Снігової королеви. Північне сяйво спалахувало так розмірено, що можна було точно вирахувати, коли воно буде найвищим, а коли найнижчим.
Посеред тієї порожньої, безкраєї снігової зали було замерзле озеро. Воно тріснуло на тисячу шматків, але кожен шматок був так точнісінько схожий на інший, що це було справжнє диво. А посеред озера сиділа Снігова королева, коли бувала вдома, і тоді казала, що сидить на Дзеркалі розуму і що воно єдине й найкраще на цьому світі.
Маленький Кай аж посинів від холоду, ба навіть почорнів, але він цього не помічав, бо вона поцілунком зняла з нього холодний дрож, а серце його було вже майже грудкою льоду. Він ходив і тягав гострі пласкі крижинки, і складав їх на всі лади, бо хотів, щоб із них щось вийшло. Це було так, як у нас бувають маленькі дерев'яні дощечки, і ми складаємо з них фігури: це називається китайською грою.
Кай також складав фігури, найхитромудріші: то була крижана гра розуму. У його очах ці фігури були просто чудові і надзвичайно важливі. Це все через ту скалочку скла, що сиділа в нього в оці! Він складав цілі фігури, з яких виходило написане слово, але ніяк не міг скласти того слова, яке він саме хотів, слова «Вічність». А Снігова королева сказала йому: «Якщо складеш мені цю фігуру, будеш сам собі господар, і я подарую тобі весь світ і пару нових ковзанів». Але він не міг.
«Тепер я полечу до теплих країв!» сказала Снігова королева. «Хочу зазирнути в чорні казани!» То були вогнедишні гори, Етна й Везувій, як їх називають. «Я їх трохи побілю! Так годиться, і це добре піде поверх лимонів і винограду!» І Снігова королева полетіла, а Кай сидів сам-самісінький у порожній крижаній залі завдовжки в багато миль. Він дивився на крижинки і думав, думав так, що аж тріщало в ньому. Він сидів зовсім нерухомо й заціпеніло, можна було подумати, що він замерз до смерті.
Саме тоді маленька Герда ввійшла до палацу крізь велику браму, що була з пронизливих вітрів. Але вона прочитала вечірню молитву, і вітри вляглися, наче хотіли спати. Вона ввійшла до великих, порожніх, холодних зал і тоді побачила Кая. Вона впізнала його, кинулася йому на шию, міцно-міцно обняла і вигукнула: «Каю! Любий маленький Каю! Нарешті я тебе знайшла!»
Але він сидів зовсім нерухомо, заціпенілий і холодний. Тоді маленька Герда заплакала гарячими сльозами. Вони впали йому на груди, проникли в його серце, розтопили крижану грудку і розчинили маленьку скалочку дзеркала, що була там. Він подивився на неї, а вона заспівала псалом:
«Троянди цвітуть у долині, там з Божим Дитятком зустрінемось нині!»
Тоді Кай розплакався. Він плакав так, що скалочка дзеркала викотилася з його ока. Він упізнав її і радісно вигукнув: «Гердо! Мила маленька Гердо! Де ж ти так довго була? І де був я?» І він роззирнувся довкола. «Як тут холодно! Як тут порожньо й просторо!» І він міцно пригорнувся до Герди, а вона сміялася і плакала з радості. Це було так чудово, що навіть крижинки затанцювали з радості довкола, а коли втомилися й полягали, то склалися якраз у ті літери, про які Снігова королева казала, що він мусить їх скласти, і тоді він буде сам собі господар, і вона подарує йому весь світ і пару нових ковзанів.
І Герда поцілувала його щоки, і вони знову розквітли рум'янцем. Вона поцілувала його очі, і вони засяяли, як її власні. Вона поцілувала його руки й ноги, і він знову став здоровий і бадьорий. Тепер Снігова королева могла собі й повертатися додому: його вільна грамота була написана там сяйливими крижинками.
І вони взялися за руки і вийшли з великого палацу. Вони розмовляли про бабусю і про троянди на даху. І там, де вони йшли, вітри зовсім затихали і виглядало сонце. А коли вони дійшли до куща з червоними ягодами, там стояв північний олень і чекав на них. Він привів із собою молоду оленицю з повним вим'ям, і вона дала дітям свого теплого молока і поцілувала їх у губи. Тоді олені повезли Кая й Герду спершу до фінки, де діти зігрілися в гарячій хаті й дізналися, як їм вертатися додому, а потім до лапландки, яка пошила їм новий одяг і приготувала свої сани.
І північний олень та молода олениця бігли поруч і проводжали їх аж до кордону країни. Там уже пробивалася перша зелень, і там вони попрощалися з оленем і з лапландкою. «Прощавайте!» сказали всі. І перші маленькі пташки почали щебетати, ліс укрився зеленими бруньками, і з лісу виїхала верхи молода дівчина в яскраво-червоній шапці, з пістолетами при сідлі. Її чудового коня Герда впізнала, бо колись його запрягали в золоту карету. Це була маленька розбійниця, якій набридло сидіти вдома, і тепер вона хотіла поїхати спершу на північ, а потім в інший бік, якщо там їй не сподобається. Вона одразу впізнала Герду, і Герда впізнала її. Оце була радість!
«Ну й гарний з тебе мандрівник, нічого сказати!» сказала вона маленькому Каєві. «Цікаво, чи вартий ти того, щоб заради тебе бігти на край світу!»
Але Герда погладила її по щоці і спитала про принца й принцесу.
«Вони поїхали в чужі краї!» сказала маленька розбійниця.
«А ворон?» спитала маленька Герда.
«Та ворон помер!» відповіла вона. «Його ручна наречена овдовіла і ходить тепер зі шматочком чорної вовняної нитки на нозі. Вона жалібно плачеться, але все це дурниці! А тепер розкажи мені, як тобі ведеться і як тобі вдалося його розшукати!»
І Герда та Кай розповіли обоє.
«Сніп-снап-снуре-баселуре!» сказала маленька розбійниця, взяла їх обох за руки і пообіцяла, що коли колись проїжджатиме через їхнє місто, то неодмінно зайде до них у гості. А тоді вона поїхала в широкий світ. А Кай і Герда йшли, тримаючись за руки, і поки вони йшли, настала чудова весна з квітами й зеленню. Дзвонили церковні дзвони, і вони впізнали високі вежі, велике місто: це було те саме, в якому вони жили. І вони ввійшли в місто, підійшли до бабусиних дверей, піднялися сходами, ввійшли до кімнати, де все стояло на тому самому місці, що й раніше, а годинник цокав: «Тік-так! Тік-так!» І стрілки крутилися. Але, проходячи крізь двері, вони помітили, що стали дорослими.
Троянди з ринви заглядали квітами у відчинені вікна, і там стояли маленькі дитячі стільчики. Кай і Герда сіли кожен на свій і трималися за руки. Вони забули, як важкий сон, холодну порожню пишноту в Снігової королеви. Бабуся сиділа в ясному Божому сонечку і читала вголос Біблію: «Якщо не станете, як діти, не ввійдете в Царство Боже!»
І Кай та Герда подивилися одне одному в очі і раптом зрозуміли старий псалом:
«Троянди цвітуть у долині, там з Божим Дитятком зустрінемось нині!»
Так і сиділи вони обоє, дорослі, але все ж діти, діти серцем, а надворі було літо, тепле, благословенне літо.
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
