Двоє хитрих шахраїв обіцяють королю дивовижну тканину, якої не можуть побачити дурні. Жартівлива казка Андерсена про те, як важко сказати вголос те, чого ніхто не хоче чути, перекладена з данського оригіналу.
Ганс Крістіан Андерсен · 10 хв · читає Катерина
Нове вбрання короля: текст казки
Ганс Крістіан Андерсен (1837). Перекладено з данського оригіналу «Keiserens nye Klæder».
Багато років тому жив собі король, який так страшенно любив гарне нове вбрання, що витрачав на нього всі свої гроші, аби тільки чепуритися якнайкраще. Він не дбав ні про своїх солдатів, ні про театр, ні про прогулянки до лісу, хіба що тоді, коли міг похизуватися новим одягом. На кожну годину дня в нього був інший камзол. І як про інших королів кажуть, що король засідає в раді, так про нього завжди казали: «Король у гардеробній!»
У великому місті, де він жив, було дуже весело, і щодня там бувало багато приїжджих. Одного дня прибули двоє шахраїв. Вони видавали себе за ткачів і розповідали, що вміють ткати найкращу тканину, яку тільки можна собі уявити. Не тільки барви й візерунок були в неї надзвичайно гарні, а й одяг, пошитий із такої тканини, мав дивовижну властивість: його не міг побачити ніхто, хто не годився для своєї посади або був безнадійно дурний.
«Оце був би чудовий одяг», подумав король. «Якби я його вдягнув, то міг би дізнатися, хто в моєму королівстві не годиться для своєї посади. Я зміг би відрізнити розумних від дурних! Так, цю тканину треба негайно для мене виткати!» І він дав обом шахраям наперед багато грошей, щоб вони взялися до роботи.
Вони й справді поставили два ткацькі верстати і вдавали, ніби працюють, але на верстатах у них не було анічогісінько. Не гаючи часу, вони вимагали найтоншого шовку й найкращого золота, ховали все це у власну торбу і працювали на порожніх верстатах, та ще й до пізньої ночі.
«Цікаво б мені знати, скільки вони вже наткали!» подумав король. Але на серці в нього стало якось ніяково, коли він згадав, що той, хто дурний або не годиться для своєї посади, тканини не побачить. Щоправда, він вірив, що за себе йому боятися нічого, але все ж вирішив спершу послати когось іншого подивитися, як там ідуть справи. Усі люди в місті знали, яку дивовижну силу має тканина, і всім кортіло побачити, який поганий або дурний їхній сусід.
«Пошлю я до ткачів свого старого чесного міністра!» подумав король. «Він найкраще розгледить, яка вийшла тканина, бо він розумний, і ніхто не годиться для своєї посади краще за нього!» Тож старий добрий міністр пішов до зали, де двоє шахраїв сиділи й працювали на порожніх верстатах. «Боже збав!» подумав старий міністр і витріщив очі. «Та я ж нічого не бачу!» Але вголос він цього не сказав.
Обидва шахраї чемно попросили його підійти ближче і спитали, чи ж не гарний візерунок і чи не чудові барви. При цьому вони показували на порожній верстат, а бідолашний старий міністр усе витріщав очі, але нічого не міг побачити, бо там нічого й не було. «Господи Боже!» подумав він. «Невже я дурний? Ніколи в це не вірив, і ніхто не повинен про це дізнатися! Невже я не годжуся для своєї посади? Ні, нізащо не можна зізнаватися, що я не бачу тканини!»
«Ну, а ви ж нічого не кажете!» сказав один із тих, що ткали. «О, яка краса! Просто чарівно!» сказав старий міністр і подивився крізь окуляри. «Цей візерунок і ці барви! Так, я скажу королю, що мені це надзвичайно до вподоби!» «Ну, це нас тішить!» сказали обидва ткачі й почали називати барви та описувати чудернацький візерунок. Старий міністр уважно слухав, щоб потім повторити те саме, коли повернеться до короля, і так і зробив.
Тепер шахраї вимагали ще більше грошей, ще більше шовку й золота, бо все це, мовляв, потрібно для ткання. Усе вони клали у власні кишені, на верстат не потрапило ані ниточки, а вони, як і раніше, ткали собі далі на порожньому верстаті.
Незабаром король послав іще одного чесного вельможу подивитися, як іде ткання і чи скоро тканина буде готова. З ним сталося те саме, що й з першим. Він дивився й дивився, але, оскільки там не було нічого, крім порожніх верстатів, нічого й не міг побачити. «Правда ж, гарний шматок тканини?» сказали обидва шахраї і показували та пояснювали йому чудовий візерунок, якого зовсім не було.
«Я ж не дурний!» подумав вельможа. «Виходить, я не годжуся для своєї доброї посади? Оце було б кумедно! Але цього ніяк не можна показувати!» І він став хвалити тканину, якої не бачив, і запевняв їх, що він у захваті від прекрасних барв і чудового візерунка. «Так, це просто чарівно!» сказав він королю. Усі люди в місті говорили про розкішну тканину.
Тепер король захотів подивитися на тканину сам, поки вона ще була на верстаті. З цілим гуртом добірних придворних, серед яких були й обидва старі чесні вельможі, що вже бували там раніше, він пішов до двох хитрих шахраїв. А ті тепер ткали щосили, тільки без жодної волосинки й жодної нитки. «Ну хіба ж не розкішно!» сказали обидва чесні вельможі. «Хай ваша величність погляне, який візерунок, які барви!» І вони показали на порожній верстат, бо думали, що інші тканину напевно бачать.
«Що це таке?» подумав король. «Та я ж нічого не бачу! Це ж жахливо! Невже я дурний? Невже я не годжуся бути королем? Це найстрашніше, що могло зі мною статися!» «О, це дуже гарно!» сказав король. «Моє найвище схвалення!» Він удоволено кивав головою й розглядав порожній верстат, бо не хотів сказати, що нічого не бачить.
Увесь почет, що прийшов із ним, дивився й дивився, але бачив не більше, ніж усі інші. Проте всі казали так само, як король: «О, це дуже гарно!» І радили йому вперше вдягти цей новий розкішний одяг на велику урочисту ходу, що мала ось-ось відбутися. «Розкішно! Чарівно! Чудово!» передавали з уст в уста, і всі були щиро задоволені. Король дав кожному з шахраїв лицарський хрест, щоб носити в петлиці, і звання придворних ткачів.
Цілу ніч перед тим ранком, коли мала відбутися хода, шахраї не спали й палили понад шістнадцять свічок. Люди бачили, як вони поспішають закінчити нове вбрання короля. Вони вдавали, ніби знімають тканину з верстата, кроїли повітря великими ножицями, шили голками без нитки і нарешті сказали: «Ось, тепер одяг готовий!»
Король зі своїми найзнатнішими придворними прийшов туди сам. Обидва шахраї підняли по одній руці, ніби щось тримали, і сказали: «Ось штани! Ось камзол! Ось мантія!» І так далі. «Усе легке, як павутиння! Здається, ніби на тілі зовсім нічого немає, але якраз у цьому й уся принада!» «Так!» сказали всі придворні, але нічого не бачили, бо там нічого й не було.
«Якщо ваша королівська величність милостиво зволить тепер роздягтися», сказали шахраї, «ми вдягнемо на вас нове вбрання отут, перед великим дзеркалом!» Король зняв увесь свій одяг, а шахраї вдавали, ніби подають йому кожну частину нового вбрання, яке вони нібито пошили. І король крутився й вертівся перед дзеркалом.
«Боже, як же вам личить! Як гарно сидить!» казали всі навперебій. «Який візерунок! Які барви! Оце так дорогоцінне вбрання!» «Надворі вже чекають із балдахіном, який нестимуть над вашою величністю в урочистій ході!» сказав головний церемоніймейстер. «Так, я вже готовий!» сказав король. «Добре ж сидить, правда?» І він ще раз обернувся перед дзеркалом, бо треба ж було показати, ніби він справді милується своїм пишним убранням.
Камергери, які мали нести шлейф, пошарили руками по підлозі, ніби піднімали його, і пішли, тримаючи його в повітрі. Вони не сміли показати, що нічого не бачать.
І от король рушив в урочистій ході під розкішним балдахіном, а всі люди на вулиці й у вікнах казали: «Боже, яке неперевершене нове вбрання короля! Який чудовий шлейф на камзолі! Як же гарно сидить!» Ніхто не хотів показати, що нічого не бачить, бо тоді виходило б, що він не годиться для своєї посади або дуже дурний. Жодне вбрання короля ще не мало такого успіху.
«Та він же зовсім голий», сказала маленька дитина. «Господи Боже, послухайте, що каже невинна дитина», сказав батько. І люди пошепки передавали одне одному те, що сказала дитина. «Та він же зовсім голий!» закричав нарешті весь народ. У короля аж мурашки побігли по шкірі, бо йому здалося, що люди мають рацію. Але він подумав собі: «Тепер уже треба витримати цю ходу до кінця». І камергери йшли за ним і несли шлейф, якого зовсім не було.
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
