Глибоко під морем живе наймолодша донька морського короля, яка ледве може дочекатися, коли їй дозволять побачити світ людей над хвилями. Перша частина найкращої казки Андерсена, перекладена з данського оригіналу.
Ганс Крістіан Андерсен · 28 хв · читає Катерина
Русалонька: усі частини
- Частина 1 · 28 хв
Незабаром тут з'явиться ще більше частин.
Русалонька: текст казки
Ганс Крістіан Андерсен (1837). Перекладено з данського оригіналу «Den lille Havfrue», частина перша.
Далеко в морі вода така синя, як пелюстки найкращої волошки, і така прозора, як найчистіше скло. Але там дуже глибоко, глибше, ніж сягне будь-який якірний канат. Довелося б поставити одну на одну багато церковних дзвіниць, щоб від самого дна дістати аж понад воду. Там, унизу, живе морський народ.
Тільки не подумайте, що там саме лише голе біле піщане дно. Ні, там ростуть найдивовижніші дерева й рослини з такими гнучкими стеблами та листям, що від найменшого руху води вони ворушаться, наче живі. Усі риби, малі й великі, шмигають поміж гілками, як у нас нагорі птахи в повітрі. У найглибшому місці стоїть палац морського короля. Стіни в нього з коралів, довгі гостроверхі вікна з найпрозорішого бурштину, а дах із мушель, які розкриваються й закриваються залежно від того, як тече вода. Це чудове видовище, бо в кожній мушлі лежать сяйливі перлини, і навіть одна-єдина з них була б розкішною прикрасою в короні королеви.
Морський король там, унизу, уже багато років був удівцем, а господарство йому вела його старенька мати. Вона була розумна жінка, але дуже пишалася своїм знатним родом, тому й носила на хвості дванадцять устриць, а іншим вельможам дозволялося носити тільки шість. В усьому іншому вона заслуговувала на велику похвалу, а надто тому, що дуже любила маленьких морських принцес, своїх онучок. Їх було шестеро, і всі вони були чарівні, але наймолодша була найгарніша з усіх. Шкіра в неї була чиста й ніжна, як пелюстка троянди, а очі сині, як найглибше море. Але, як і всі інші, вона не мала ніг, і її тіло закінчувалося риб'ячим хвостом.
Цілий довгий день вони могли гратися внизу, у палаці, у великих залах, де зі стін росли живі квіти. Коли відчиняли великі бурштинові вікна, до них запливали риби, так само як до нас залітають ластівки, коли ми відчиняємо вікно. Тільки риби підпливали просто до маленьких принцес, їли в них із рук і давалися погладити.
Перед палацом був великий сад із вогненно-червоними й темно-синіми деревами. Плоди сяяли, мов золото, а квіти пломеніли, мов вогонь, бо стебла й листя в них увесь час ворушилися. Сама земля була з найдрібнішого піску, але синього, як сірчане полум'я. Над усім там, унизу, лежало дивовижне синє сяйво. Можна було радше подумати, що стоїш високо-високо в повітрі й бачиш лише небо над собою і під собою, ніж що ти на дні моря. Коли на морі стояв повний штиль, видно було сонце. Воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої лилося все світло.
Кожна маленька принцеса мала в саду свою грядочку, де могла копати й садити, що сама хотіла. Одна надала своїй грядці форму кита, іншій більше подобалося, щоб її грядка була схожа на маленьку русалку, а наймолодша зробила свою зовсім круглою, як сонце, і посадила на ній тільки квіти, що сяяли червоним, як воно. Вона була дивна дитина, тиха й задумлива. Інші сестри прикрашали свої грядки найдивовижнішими речами, які діставали з розбитих кораблів. А вона, крім рожево-червоних квітів, схожих на сонце там, високо вгорі, хотіла мати тільки гарну мармурову статую. Це був чарівний хлопчик, вирізьблений із білого, ясного каменю, що опинився на морському дні, коли розбився корабель.
Біля статуї вона посадила рожево-червону плакучу вербу. Верба чудово розрослася і звісила свої свіжі віти над статуєю аж до синього піщаного дна, де тінь здавалася фіолетовою і ворушилася так само, як і віти. Здавалося, ніби верхівка й коріння бавляться і цілують одне одного.
Не було для неї більшої радості, ніж слухати про світ людей там, нагорі. Стара бабуся мусила розповідати їй усе, що знала про кораблі й міста, про людей і тварин. Особливо дивовижним і чудовим здавалося їй те, що нагорі, на землі, квіти пахнуть, бо ті, що на морському дні, не пахли. А ще те, що ліси там зелені, а риби, яких видно поміж гілками, вміють так голосно й гарно співати, що аж серце радіє. Це бабуся так називала рибами маленьких пташок, бо інакше онучки її не зрозуміли б: вони ж ніколи не бачили птаха.
«Коли вам виповниться п'ятнадцять років», сказала бабуся, «вам дозволять випливати з моря, сидіти в місячному сяйві на скелях і дивитися на великі кораблі, що пропливають повз. І ліси, і міста ви побачите!» Наступного року одній із сестер виповнилося п'ятнадцять. А інші, ну що ж, кожна з них була на рік молодша за попередню, тож наймолодшій треба було чекати ще цілих п'ять років, поки їй дозволять піднятися з морського дна й побачити, як живеться в нас. Але кожна пообіцяла іншим розповісти, що вона побачила і що їй найбільше сподобалося першого дня. Бо бабусиних розповідей їм було замало, а стільки всього хотілося дізнатися!
Жодна не мріяла про це так палко, як наймолодша, саме та, якій треба було чекати найдовше і яка була така тиха й задумлива. Не одну ніч стояла вона біля відчиненого вікна і дивилася вгору крізь темно-синю воду, де риби махали плавцями й хвостами. Вона бачила місяць і зорі. Щоправда, світили вони зовсім блідо, зате крізь воду здавалися набагато більшими, ніж бачать їх наші очі. Коли ж під ними пропливало щось, наче чорна хмара, вона знала, що це або кит пливе над нею, або корабель, повний людей. Ті, певно, й гадки не мали, що внизу стоїть чарівна маленька русалка і простягає свої білі руки до днища корабля.
І ось найстаршій принцесі виповнилося п'ятнадцять років, і їй дозволили піднятися на поверхню моря. Коли вона повернулася, то розповідала про сто різних речей. Але найкраще, казала вона, було лежати в місячному сяйві на піщаній мілині серед тихого моря і дивитися на велике місто біля самого берега, де вогні мерехтіли, наче сотня зірок. Слухати музику, гуркіт возів і гамір людей, дивитися на численні церковні дзвіниці й шпилі і слухати, як дзвонять дзвони. І саме тому, що туди вона потрапити не могла, вона найдужче тужила за всім цим.
Ох, як уважно слухала найменша сестра! А коли згодом увечері вона стояла біля відчиненого вікна і дивилася вгору крізь темно-синю воду, то думала про велике місто з усім його гамором і гуркотом. І тоді їй здавалося, що до неї вниз долинає передзвін церковних дзвонів.
Через рік другій сестрі дозволили піднятися крізь воду нагору й плисти, куди їй заманеться. Вона випірнула саме тоді, коли сідало сонце, і це видовище здалося їй найпрекраснішим. Усе небо було наче золото, розповідала вона, а хмари, ох, їхньої краси вона й описати не могла! Червоні й фіолетові, вони пропливали над нею, але ще набагато швидше за них летіла над водою до сонця зграя диких лебедів, наче довгий білий серпанок. Вона попливла до сонця, але воно сіло, і рожеве сяйво згасло на морській гладіні й на хмарах.
Ще через рік нагору піднялася третя сестра. Вона була найсміливіша з усіх, тому попливла вгору широкою річкою, що впадала в море. Вона бачила чудові зелені пагорби з виноградниками, а з-поміж розкішних лісів визирали замки й хутори. Вона чула, як співають усі пташки, а сонце пекло так гаряче, що їй часто доводилося пірнати під воду, щоб остудити розпашіле обличчя. У маленькій затоці вона натрапила на цілий гурт маленьких людських дітей. Зовсім голенькі, вони бігали й хлюпалися у воді. Вона хотіла погратися з ними, але вони перелякалися й розбіглися.
І тут прибігла маленька чорна тваринка. Це був собака, але вона ще ніколи не бачила собак. Він так страшно на неї гавкав, що вона злякалася і втекла у відкрите море. Але ніколи не могла вона забути розкішних лісів, зелених пагорбів і милих діточок, що вміли плавати у воді, хоч і не мали риб'ячого хвоста.
Четверта сестра була не така смілива. Вона лишилася посеред дикого відкритого моря і розповідала, що саме там найкраще. Видно було на багато миль довкола, а небо вгорі стояло, наче великий скляний дзвін. Кораблі вона теж бачила, але далеко, і були вони схожі на чайок. Кумедні дельфіни перекидалися через голову, а великі кити пускали з ніздрів воду, так що здавалося, ніби довкола б'ють сто фонтанів.
Тепер настала черга п'ятої сестри. Її день народження був якраз узимку, тож вона побачила те, чого інші першого разу не бачили. Море було зовсім зелене, а довкола плавали величезні крижані гори. Кожна була схожа на перлину, розповідала вона, і все ж була набагато більша за церковні дзвіниці, що їх будують люди. Вони мали найдивовижніші обриси й виблискували, як діаманти.
Вона сіла на одну з найбільших, і всі вітрильники перелякано обминали те місце, де вона сиділа, дозволяючи вітрові розвівати її довге волосся. Але надвечір небо затягли хмари. Блискало й гриміло, а чорне море здіймало великі крижані брили високо вгору, і вони сяяли в червоних спалахах блискавок. На всіх кораблях згортали вітрила, усіх охопили страх і жах. А вона спокійно сиділа на своїй плавучій крижаній горі й дивилася, як сині блискавки зигзагами б'ють у сяйливе море.
Коли котрась із сестер уперше піднімалася над водою, вона завжди бувала в захваті від усього нового й гарного, що бачила. Та тепер, коли вони, вже дорослі дівчата, могли підніматися нагору будь-коли, їм це стало байдуже. Вони знову затужили за домівкою і вже через місяць казали, що найкраще все-таки в них унизу і що вдома так затишно.
Не один вечір п'ять сестер, обнявшись, рядочком піднімалися над водою. Голоси в них були чудові, кращі, ніж у будь-якої людини. І коли збиралося на бурю і вони думали, що кораблі можуть затонути, то пливли перед кораблями й так гарно співали про те, як чудово на морському дні, і просили моряків не боятися спуститися туди, вниз. Але моряки не розуміли слів, вони думали, що то шумить буря. І дива там, унизу, вони так і не побачили, бо коли корабель ішов на дно, люди тонули й потрапляли до палацу морського короля вже тільки мертвими.
Коли сестри отак увечері, взявшись під руки, піднімалися високо крізь море, найменша сестричка залишалася зовсім сама й дивилася їм услід. Їй здавалося, ніби вона от-от заплаче, але русалка не має сліз, і тому страждає ще дужче. «Ох, якби мені вже було п'ятнадцять років!» сказала вона. «Я знаю, що всім серцем полюблю той світ нагорі і людей, які там будують і живуть!»
Нарешті й їй виповнилося п'ятнадцять років. «Ну от, тепер ти вже доросла», сказала її бабуся, стара королева-вдова. «Ходи-но, дай я тебе причепурю, як і твоїх сестер!» І вона поклала їй на волосся вінок із білих лілій, тільки кожна пелюстка в ньому була половинкою перлини. А тоді стара звеліла восьми великим устрицям міцно причепитися до хвоста принцеси, щоб усі бачили, якого вона високого роду. «Ой, як боляче!» сказала Русалонька. «Еге ж, заради краси треба й потерпіти!» відповіла стара.
Ох, як охоче вона скинула б із себе всю цю пишноту й зняла б важкий вінок! Червоні квіти з її саду пасували б їй набагато краще, але тепер вона вже не наважувалася нічого змінювати. «До побачення», сказала вона й піднялася крізь воду, легка й прозора, мов бульбашка.
Сонце щойно зайшло, коли вона підвела голову над морем, але всі хмари ще сяяли, як троянди й золото, а посеред блідо-рожевого неба так ясно й гарно світила вечірня зірка. Повітря було лагідне й свіже, а море зовсім тихе. Там стояв великий корабель із трьома щоглами. Піднято було тільки одне вітрило, бо не віяло ані вітерця, а на снастях і реях сиділи матроси. Лунали музика й спів, а коли смеркло, запалили сто барвистих ліхтариків. Здавалося, ніби в повітрі майорять прапори всіх народів.
Русалонька підпливла просто до вікна каюти, і щоразу, коли вода підіймала її, вона могла зазирнути крізь дзеркально чисті шибки всередину, де стояло багато ошатно вбраних людей. Але найгарнішим із них був молодий принц із великими чорними очима. Йому, мабуть, ледве минуло шістнадцять років. У нього був день народження, і тому влаштували все це свято.
Матроси танцювали на палубі, а коли молодий принц вийшов до них, у повітря злетіло понад сто ракет. Від них стало ясно, як удень, і Русалонька так перелякалася, що пірнула під воду. Але невдовзі знову визирнула з води, і тоді здавалося, ніби всі зорі з неба падають до неї.
Ніколи ще не бачила вона такого феєрверку. Великі сонця крутилися колесом, чудові вогняні риби звивалися в синьому повітрі, і все це відбивалося в ясному, тихому морі. На самому кораблі було так світло, що можна було розгледіти кожну мотузочку, а людей і поготів. Ох, який же гарний був молодий принц! Він тиснув людям руки, сміявся й усміхався, а над чарівною ніччю лунала музика.
Стало пізно, але Русалонька не могла відвести очей від корабля і від гарного принца. Барвисті ліхтарики погасили, ракети вже не злітали в небо, і гарматних пострілів більше не було чути. Зате глибоко в морі щось шуміло й гуло. А вона весь той час сиділа на воді й гойдалася вгору-вниз і могла зазирати в каюту.
Та корабель набирав швидкості, розгорталися вітрила одне за одним, хвилі дужчали, насувалися великі хмари, і вдалині блискало. Ох, мала зірватися страшна буря! Тому матроси згорнули вітрила. Великий корабель мчав і гойдався на дикому морі, вода здіймалася, наче величезні чорні гори, що от-от мали завалитися на щоглу. Але корабель, мов лебідь, пірнав між високі хвилі й знову злітав на водяні вали, високі, як вежі.
Русалоньці здавалося, що це дуже веселе катання, але морякам так не здавалося. Корабель тріщав і скрипів, товсті дошки вгиналися від сильних ударів, море кидалося на корабель, щогла переламалася навпіл, наче очеретина, і корабель ліг на бік, а вода ринула в трюм. Тепер Русалонька побачила, що вони в небезпеці. Їй і самій доводилося стерегтися балок і уламків корабля, що плавали на воді.
Якоїсь миті стало так темно, хоч в око стрель, і вона не бачила зовсім нічого, але коли спалахувала блискавка, знову ставало так ясно, що вона впізнавала всіх на кораблі. Кожен рятувався, як міг. Найбільше вона шукала очима молодого принца, і коли корабель розламався, побачила, як він іде під воду, у глибоке море. Спершу вона аж зраділа, бо тепер він потрапить до неї вниз. Але потім згадала, що люди не можуть жити у воді і що до батькового палацу він може потрапити лише мертвим.
Ні, вмирати йому не можна! Тож вона попливла поміж балками й дошками, що плавали по морю, зовсім забувши, що вони можуть її розчавити. Вона пірнала глибоко під воду і знову злітала високо на хвилі, аж поки нарешті не дісталася до молодого принца, який уже майже не міг плисти в бурхливому морі. Руки й ноги в нього слабли, гарні очі заплющувалися, і він загинув би, якби не підпливла Русалонька. Вона тримала його голову над водою і віддалася хвилям, щоб вони несли її разом із ним, куди хотіли.
Уранці негода минула. Від корабля не лишилося й тріски. Сонце піднялося з води таке червоне й сяйливе, що здавалося, ніби від нього ожили щоки принца, але очі його лишалися заплющені. Русалонька поцілувала його у високе гарне чоло й відгорнула назад його мокре волосся. Їй здавалося, що він схожий на мармурову статую внизу, у її садочку. Вона поцілувала його знову і всім серцем бажала, щоб він жив.
Тепер вона побачила перед собою суходіл, високі сині гори, на вершинах яких сяяв білий сніг, наче там лежали лебеді. Унизу, біля берега, росли чудові зелені ліси, а попереду стояла церква чи монастир, цього вона напевно не знала, але якась будівля там була. У саду росли лимонні й апельсинові дерева, а перед брамою стояли високі пальми. Море утворювало тут маленьку затоку, зовсім тиху, але дуже глибоку, аж до самої скелі, біля якої хвилі намили білий дрібний пісок. Сюди вона підпливла з гарним принцом і поклала його на пісок, але найбільше подбала про те, щоб голова його лежала вище, на теплому сонечку.
Тоді у великій білій будівлі задзвонили дзвони, і через сад пішло багато молодих дівчат. Русалонька відпливла далі, за кілька високих каменів, що стирчали з води. Вона прикрила своє волосся й груди морською піною, щоб ніхто не побачив її личка, і стала пильнувати, хто прийде до бідолашного принца.
Незабаром туди прийшла молода дівчина. Здавалося, вона дуже злякалася, але лише на мить. Потім вона покликала ще людей, і Русалонька побачила, що принц опритомнів і всміхається всім довкола. Але до неї, у море, він не всміхнувся, адже він навіть не знав, що це вона його врятувала. Їй стало так сумно, а коли його повели у велику будівлю, вона зажурено пірнула у воду й повернулася додому, до батькового палацу.
Вона й завжди була тиха й задумлива, а тепер стала ще тихішою і задумливішою. Сестри розпитували її, що вона побачила нагорі першого разу, але вона нічого їм не розповіла.
Не один вечір і не один ранок випливала вона туди, де залишила принца. Вона бачила, як у саду достигали плоди і як їх зривали, бачила, як танув сніг на високих горах, але принца не бачила. Тому щоразу поверталася додому ще сумніша. Єдиною її втіхою було сидіти у своєму садочку й обіймати гарну мармурову статую, схожу на принца. А про свої квіти вона вже не дбала. Вони дико розрослися, мов у хащах, позаростали доріжки й переплели свої довгі стебла й листя з гілками дерев, так що там стало зовсім темно.
Нарешті вона не змогла більше цього терпіти й розповіла все одній із сестер. Одразу про це дізналися й усі інші, але більше ніхто, тільки вони та ще кілька русалок, які розповіли про це лише своїм найближчим подругам. Одна з них знала, хто такий принц. Вона теж бачила свято на кораблі й знала, звідки він і де лежить його королівство. «Ходімо, сестричко!» сказали інші принцеси, і, обійнявши одна одну за плечі, вони довгим рядочком піднялися з моря там, де, як вони знали, стояв принців палац.
Палац був збудований зі світло-жовтого блискучого каменю і мав великі мармурові сходи, одні з яких спускалися просто в море. Над дахом здіймалися пишні позолочені куполи, а між колонами, що оточували всю будівлю, стояли мармурові статуї, наче живі. Крізь прозоре скло високих вікон видно було найрозкішніші зали, де висіли дорогі шовкові завіси й килими, а всі стіни прикрашали великі картини, на які було справжньою втіхою дивитися. Посеред найбільшої зали плюскотів великий фонтан. Його струмені здіймалися високо, аж до скляного купола в стелі, крізь який сонце світило на воду і на чудові рослини, що росли у великому басейні.
Тепер вона знала, де він живе, і припливала туди не один вечір і не одну ніч. Вона підпливала до берега набагато ближче, ніж будь-котра з інших насмілювалася, ба навіть запливала у вузький канал, під пишний мармуровий балкон, що кидав на воду довгу тінь. Тут вона сиділа й дивилася на молодого принца, який думав, що він зовсім сам у ясному місячному сяйві. Не один вечір бачила вона, як він під музику катається у своєму розкішному човні, на якому майоріли прапори. Вона визирала з-поміж зеленого очерету, і коли вітер підхоплював її довгий сріблясто-білий серпанок, а хтось це бачив, то думав, що то лебідь розправляє крила.
Не одну ніч, коли рибалки при смолоскипах ловили рибу в морі, чула вона, як вони розповідають багато доброго про молодого принца. І її тішило, що вона врятувала йому життя, коли він, напівмертвий, гойдався на хвилях. Вона згадувала, як міцно його голова лежала в неї на грудях і як ніжно вона тоді його цілувала. А він нічого про це не знав і навіть уві сні не міг її побачити.
Дедалі більше любила вона людей, дедалі дужче хотіла піднятися до них. Їхній світ здавався їй набагато більшим за її власний. Адже вони могли на кораблях летіти через море, підніматися на високі гори, вище за хмари, а їхні землі з лісами й полями простягалися далі, ніж сягав її погляд. Стільки всього хотілося їй знати, але сестри не на все могли відповісти. Тож вона спитала стару бабусю, а та добре знала вищий світ, який дуже слушно називала країнами над морем.
«Якщо люди не тонуть», спитала Русалонька, «то чи можуть вони жити вічно? Хіба вони не помирають, як ми тут, унизу, в морі?»
«Авжеж, помирають!» сказала стара. «І життя в них навіть коротше, ніж у нас. Ми можемо прожити триста років, але коли нас тут більше не стає, ми стаємо лише піною на воді, і в нас навіть могили немає тут, серед наших рідних. У нас немає безсмертної душі, ми вже ніколи не оживемо, ми як зелений очерет, що, раз зрізаний, більше не зазеленіє! А в людей є душа, яка живе вічно, живе й тоді, коли тіло вже стало землею. Вона здіймається крізь ясне повітря, аж до всіх сяйливих зірок! Так само як ми випливаємо з моря і бачимо людські країни, так і вони підіймаються до незнаних прекрасних країв, яких нам ніколи не побачити».
«Чому ж ми не дістали безсмертної душі?» сумно спитала Русалонька. «Я віддала б усі свої триста років, які мені судилося прожити, аби тільки один день побути людиною, а потім потрапити в небесний світ!» «Навіть не думай про таке!» сказала стара. «Нам живеться куди щасливіше й краще, ніж людям там, нагорі!»
«Отже, я помру і пливтиму піною по морю, не чутиму музики хвиль, не бачитиму чудових квітів і червоного сонця! Невже я нічого не можу зробити, щоб здобути вічну душу?»
«Ні!» сказала стара. «Тільки якби хтось із людей так тебе покохав, що ти стала б йому дорожча за батька й матір, якби він усіма своїми думками й усім серцем прикипів до тебе і дозволив священникові вкласти свою праву руку в твою з обітницею вірності тут і навіки, тоді його душа перелилася б у твоє тіло, і ти теж мала б частку людського щастя. Він дав би тобі душу і все ж зберіг би свою. Але цього ніколи не станеться! Те, що тут, у морі, вважається якраз гарним, твій риб'ячий хвіст, там, на землі, вважають бридким. Вони просто нічого в цьому не тямлять. Там, щоб бути гарним, треба мати дві незграбні підпорки, які вони називають ногами!»
Тоді Русалонька зітхнула й сумно подивилася на свій риб'ячий хвіст. «Будьмо веселі», сказала стара, «будемо стрибати й танцювати всі ті триста років, що нам відведено, а це, справді, чималенько. А потім тим приємніше буде відпочити в могилі. Сьогодні ввечері в нас придворний бал!»
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
